Одного разу мені подзвонили що у моєму селі Турильче буде посвята чорного хреста. Я ніяк не міг зрозуміти чому йому дали таку назву. Хрест який посвячували за кольором дійсно чорний, бо виготовлений та встановлений із чорного граніту на пожертви сімї Данильцевих.
Посвяту цього хреста проводили греко-католицькі священники – о. Михайло та священник із с. Цигани – о. Володимир. Після посвяти хреста було відправлено молебень до Хреста чоловіколюбця. Отець Володимир виголосив змістовну науку про хреста.
І от перед громадою виступає вчитель місцевої школи – історик Гончарик Ярослав. Він розказує історію хреста, який колись люди в селі назвали чорним, і стояв він на цьому місці.
А було це так. В ті давні часи на наш край наступала пошесть холери. І як досліджує п. Ярослав що по записах з метричних книг в 1892 р. в с. Турильче народилося 40 дітей, з них 24 дитини померли. А скільки померло дорослих то ніхто не знає. В той час в селі служив греко-католицький священник –Йосип Байко, в якого від холери померла жінка. Коли хвороба відступала то священник звернувся до людей, які залишилися живими, щоб поставити хреста в знак перемоги над холерою та в подяку Богу за те що врятував їх від смерті. Люди викували хреста із металу та назвали його чорним.
Перед присутніми виступає п. Дарія Данильцева, яка від усієї душі дякує Гсподу Богу і всім, хто прийшов на посвячення хреста, особливо тим, хто в якійсь мірі їй допомагав, дякує від усієї душі священникам. Але на мою думку пам’ять про наших предків не давала спою цій жінці. бо вона дуже хотіла відновити хрест поставлений колись нашими предками в пам’ять про тих, хто загинув від тої хвороби – а були то і молоді і старші люди. Смерть косила всіх.
Я вважаю що то для села є велика подія – відновлення хреста в пам’ять про ті часи. Але мені на душі дуже боляче за моє рідне село, бо воно поділено на дві конфесії. На посвяту хреста прийшло дуже мало людей. Як мені розказує п. Дарія що вона запрошувала і православну громаду та священник їй сказав що йому не дозволено разом із греко-католиками посвячувати. Від цього на душі мені стало дуже боляче. Церква в моєму селі будована парафіянами греко-католиками. На той час було дуже важко збудувати церкву. Люди жертвували свої кошти, працю, тішилися своєю греко-католицькою церквою і не думали вони що їхні нащадки колись будуть ділитися на православних та католиків. Для них була одна єдина вселенська церква від апостолів Петра і Павла.
Чому в моєму селі люди не пам’ятають про своє коріння, чи може не хочуть про те памятати, а зараз вони вишукують віри. Десь ходять чутки що церква належить Московському патріархату, а люди не знають ( як вони кажуть) куди їм іти, чи до Автокефальної чи до Київського патріархату. В селі неспокій. Так, той неспокій буде бо предки наші не дадуть спокою своїм нащадкам за ту церкву яку вони будували, в якій прославляли Бога, а нащадки так легко її продають. Люди нарозумтеся. Ви в селі майже всі родина, всі одної віри. Поверніть свою
церкву такою якою вона була будована нашими батьками, дідами, прадідами. І от самі побачите що буде мир і спокій в селі, родинахта ваших душах.
А ще мені болісно за те, що батьки мої ходили до церкви, її підтримували, батько мій довгі роки був у церковному братстві – служив церкві. А коли померли батьки то до церкви їх не занесли, мало того навіть і не дозволили подзвонити у церковні дзвони. А коли труну з покійним батьком несли біля церкви то там були люди які сторожували щоб не дай Бог хтось не подзвонив. Та ще до церкви не пустили померлих мого вуйка та рідного брата.
Таке твориться ще в багатьох наших селах. Але я дякую Господу Богу за те, що в селах де наші храми греко-католицькі належать православним, є ще люди які не зрадили своїй вірі, пам’ятають про вселенську нашу церкву про своїх дідів-прадідів, Їм як і греко-католикам мого села. дуже важко бо з них насміхаються, їм докоряють що то все одно, вони моляться на морозі під відкритим небом, під дощем , на холоді разом із своїм священником.
Але дякуючи Господу Богу вони є і є наша віра, правдива наша віра та віра наших предків.
