Працюючи на накритті дзвіниці ми познайомилися з багатьма парафіянами села. Велася розмова про новозбудовану церкву, яка була освячена в 1996р. в честь Святого Миколая Чудотворця, про життя селян, про їхні проблеми сьогодення. Майже кожного дня до нас навідувалася старенька бабуся – п. Марія Городенська, яка ще до війни була служницею в монастирі. Спілкувати з нею було дуже приємно та навіть і повчально. п. Марія розказала нам одну історію, що сталася в їхньому селі в часи, коли в нашій державі настала радянська влада.

   А було це так. В селі недалеко від річки Дністер колись була побудована деревянна церква. Оповідають що її будували 25 років. Всі парафіяни цього села відвідували свій храм, приходили до нього кожен із своїми потребами, болями, випрошували ласки у Бога для себе, своїх дітей та родин. Церква пережила воєнні роки. Вона вистояла хоч по ній і стріляли. По пам’яті тодішніх парафіян два рази було залишено запалену свічку, але церква не згоріла – правда трошки стіни тліли. Роковим для Храму Божого став день 28 листопада 1954 року в ніч із середи на четвер об 11 годині.

  В той час родина Городецьких проживала біля церкви, і вони першими побачили що церква була повна вогню. Вогонь виходив одночасно через всі вікна церкви, через купол на всі чотири сторони. Побачивши що церква горить, родина Городецьких  почала повідомляти селян. Та церква згоріла за якісь п’ятнадцять хвилин. А коли вона. горіла то було чути запах бензину. Швидко до церкви збіглися люди та церкви їхньої вже не було. І як важко було дивитися на людей, які дуже плакали за своїм храмом, і всім стало зрозуміло що то навмисний підпал. Хто, взяв на себе та на своє потомство такий важкий гріх?

  Але після пожару залишився фундамент церкви, капличка та дзвіниця, які, якщо можна так сказати, – дожили до сьогоднішнього дня.

  Людей не покидала думка хто міг організувати підпал. Вони почали між собою перешіптуватися і звичайно підозра була на деяких людей. Але в ті часи за підпал церкви ніякого покарання ніхто не ніс. Для влади було вигідно нищити церкви та робити людей безбожниками.

  В той час на парафії служив о. Володимир Бибик,  якого влада хотіла звинуватити у підпалі, але його на день підпалу на парафії не було. Священник був на іншій парафії, та коли взнав що церква згоріла то сказав, що якби був тут то згорів би разом з церквою.

  І як пізніше вияснилося що той, хто організовував підпал ходив в «попелі», тобто голова його посивіла. А коли він прийшов на Службу Божу, то очі його були червоні як в бандита. Коли правилися Страсті  Христові, йому дали свічку, а люди замічали що він відчував себе винуватим – розказує п. Марія.

  Десь через тиждень після підпалу церкви одна сімя переїзджає на проживання у сусіднє село. Через деякий час той господар важко захворів та довго лежав хворий в ліжку. Він ніколи не сповідався і не причащався хоч як його просила жінка. Він не міг ніяк померти та по просьбі жінки все ж таки до нього прийшов священник, щоб його висповідати. І от на сповіді він розказує все як і хто був причетним до підпалу церкви.  Тоді священник  сказав йому щоб той розказав про все парафіянам села.Його жінка  покликала людей і це все чоловік розказав людям і аж тоді помирає. Третій із організаторів підпалу дожив до посвяти нової церкви у селі.

 Люди які спалили Храм Божий, прожили своє земне життя. Але яка кара Божа дана їм та їхнім потомкам відомо тільки одному Богу. А нам живим потрібно молитися за прощення гріхів..

  Парафіяни села дякують Господу Богу  за допомогу у будові нової церкви, в якій тепер прославляють Бога., адже попередні роки вони ходили до церкви у с. Дзвенигород, це чотири км. від Дністрового.

  Зараз у селі знову проблема – приїзджають якісь люди, які  на місці згорілої церкви хочуть побудувати санаторій. Але парафіяни з цим не погоджуються, бо хочуть на святому місці побудувати капличку. Звичайно на таку будову потрібні відповідні кошти, але я думаю що з Божою поміччю така капличка буде збудована.