Сьогодні щораз частіше чути голоси безбожників: «Нема пекла, пекло видумали священники, щоб ним лякати людей». Тим часом пекло – то не людська видумка, але найпевніша і найочевидніша правда. Вона є оперта на безпомилковому Божому Об’явленні, яке не можуть ослабити і захитати ніякі людські видумки, правда, що спирається на багатьох найпевніших випадках; а людський розум не тільки не може проти того нічого розумного закинути, але ще навіть ясно пізнає, що мусить бути загробна кара за гріхи, не спокутуванні гріхи тут, хоча ми не можемо тільки самим розумом пізнавати і знати, якою є та кара.

     Коли б люди щиро вірили в пекло, то інакше жили б. Слушно сказав папа св. Пій 1Х, до кардинала Плаче: «Однією з перших причин усіх наших теперішніх нещасть є те, що так зрідка говориться про пекло».

                              Доводи з Божого Об’явлення.

1. Безбожні люди інколи кажуть: «Нема пекла!». Але розумна людина, коли щось твердить, повинна своє міркування підтвердити розумними доказами.

Який же розумний досвід мають ті, котрі кажуть, що пекла нема? Жодного. Це тільки голослівне і зовсім безпідставне твердження; бо коли їх запитати про докази, вони тобі найчастіше скажуть одне: пекла ніхто не бачив, ніхто звідтіля не прийшов. А то не є якийсь розумний доказ, бо і Господа Бога ніхто не бачив, бо коли була б якась тюрма, з якої ніхто не повернувся б, то чи можна би з з того розумного зробити висновок, що тюрми немає взагалі; подібно як, наприклад, мешканці Марса (колиб такі там були) не могли б зробити висновок з того, що ніхто від нас із Землі до них ще не прийшов, що на нашій землі жодних мешканців нема. Отож, хоча б і ніхто з пекла не повернувся, коли ми маємо певну відомість про його існування, то було би найбільшою дурістю казати, що пекла нема тільки тому, що ніхто звідтіля не прийшов.

      2. Зрештою, і те не є правдивим, що пекла ніхто не бачив і звідтіля ніхто не прийшов; бо бачив його Господь Ісус, який його створив, і Він нам про це часто у багатьох місцях св. Євангелії говорить і застерігає нас; вряди-годи Господь Бог  допускав, що і засуджені з пекла приходили і розповідали про свої терпіння, про що я напишу нижче.

      Візьмімо св. Євангелію, що ж там читаємо? Послухай: «У св. Матея (13,41) каже Господь Ісус: «Пішле Син Чоловічий (Господь Ісус) Своїх Ангелів, і заберуть з Його царства всі соблазни і тих, що чинять невірність і вкинуть їх у ніч вогненну. Там буде плач і скрегіт зубів». А в главі 18,8 читаємо: «Краще тобі, каліці або кривому, ввійти у життя, ніж... бути вкиненим в огонь вічний». І в наступному реченні Господь Ісус знову повторює ту саму пересторогу; «Ліпше тобі з одним оком увійти в життя..., ніж бути вкиненим у геєну вогняну». Ту саму науку і ті самі слова Господа Ісуса висловлює Євангелія св. Марка ще виразніше і чіткіше: «Ліпше тобі увійти в життя,... ніж іти до пекла в огонь невгасимий, де черв їх не минає і вогонь не погасає» (Мар. (.42). Про пекло Господь Ісус мовчить у притчі про багача і жебрака Лазаря: «Помер жебрак і понесли його Ангели... помер багатий, і похоронений він у пеклі: ...Коли ж був у муках,... кличучи сказав: «Отче Аврааме, змилуйся наді мною і пішли Лазаря, щоб він намочив кінець свого пальця у воді, щоби прохолодив мій язик, бо терплю там муки полум’яні». (Лука 16). Найвиразніше говорить Господь Ісус про пекло як вічну кару вогню в Своєму останньому

 засуді: «І скаже тим, котрі будуть ліворуч: « Ідіть від Мене, прокляті, в огонь вічний, приготовлений дияволові і ангелам його... І підуть вони на муку вічну, а праведні – у життя вічне» (Мат. 25, 41-46). З тих слів Господа Ісуса найвиразніше випливає те, що як праведні матимуть життя вічне, так засуджені – вічні страждання. Господь Ісус заповів Свою страсть, Своє воскресення, Своє вознесення, збурення Єрусалиму і його святині, і стільки інших речей – і все це виконалось, тож і те передбачення з певністю здійсниться.

     Отож, коли ти віриш, що Господь Ісус є Єдинородним Сином Божим,  Богочоловіком, і що Його наука є Божою, непомилковою, тоді конче мусиш вірити тій Його  Божій науці і Його словам, тобто мусиш вірити в те, що пекло є. А якщо ти в те не віриш, то вже тим самим і в Господа Ісуса  не віриш, бо не віриш Його Божим словам, і тим самим ти не є християнином і важко грішиш, і на суд та пагобу себе наражаєш, бо сказав Господь Ісус , що: «Хто не вірує, вже є осуджений, що не вірить в ім’я Єдинородного Сина Божого» (Йоан 3,18).

     І якщо ти в пекло не віриш, то я запитую тебе: чому?  Чи не віриш в те, що Господь Ісус сказав? Або чи не віриш в те, що Господь Ісус сказав правду? І одне і друге – це велика помилка. Бо ті слова Ісуса є вийняті зі св. Євангелії, з найдавніших книг християнства, які є в найбільшій пошані в цілій християнській старовині, які всі християни впродовж стількох віків мали за Святі та Божі книги, написані Апостолами з натхнення святого Духа.

    Коли ж було би негідно і нерозумно сумніватися у правдивості слів Ісуса, то не менше негідно і нерозумно було би сумніватися в тому, чи те, що Господь Ісус, сам Богочоловік, сказав, є справді правдою. Значить, тому що Ісус те сказав, що засуджені підуть на вічні муки, то направду так є, і так буде!

    3..За Господом Ісусом так само про пекло навчали Апостоли. Подам тобі хоч декотрі з тих свідчень. Св. Павло пише: «Ісус у полум’ї вогнистому віддасть помсту тим, які Бога не знають і не є послушні Євангелії Господа нашого Ісуса Христа, котрі за кару одержали вічну затрату» (2Солун. 1,8) Св. Йоан в Своєму Об’явленні (20,10) так пише: «І диявол,... вкинений в озеро вогнисте,...- де будуть мучитися дні та ночі на віки вічні». – «Будуть карані вогнем... перед очима св. Ангелів, і дим їх мук підноситиметься на віки вічні, і не матимуть відпочинку ні вдень, ні в ночі» (Обявл.14). «Хто переможе , унаслідує це (небо), і я буду йому Богом, а він Мені буде сином;  боягузливих і безвірних, і мерзенних, і убивників, розпусних і чарівників, ідолопоклонників і всі лжеців – пай їхній в озері, що горить огнем і сіркою, це друга смерть» (21,5-8).

    4. За навчанням Господа Ісуса і св. Апостолів того самого завжди навчала св. Церква. ній  Недавно віднайдено одну з найдавніших книг християнства «Навчання дванадцяти  Апостолів»  (Дідаже), і є в ній найвиразніша згадка про пекло. Ту науку подають нам також Діяння св. Мучеників. Так в описі мучеництва св. Полікарпа з 11 віку, спаленого живцем, читаємо:  «Мученики... помітували земними муками, викупляючи одного годиною дочасного мучення відвічного мучення, і вогонь їх жорстоких катів видався їм холодним,  бо мали перед очима вічний і невгасимий вогонь».

    В отців церкви маємо численні свідчення про вічний вогонь пекла. Св. Іриней у 11-му віці так пише: «Кара тих, що не вірять Божому слову..., є довічною. Котрим Господь скаже: «Ідіть геть від мене в огонь вічний», ті будуть назавжди погублені, а котрим скаже: «Прийдіть благословенні», - ті отримають назавжди царство». Св. Кипріян: « Пекло, палаючи завжди, палитиме засуджених, і муки їх ніколи не матимуть ні відпочинку, ні кінця... Запізно повірять в вічну кару ті, котрі не хотіли вірити в життя вічне». Св. Василій: «Якщо каятись не будемо, то збуджуємо проступки, немов огонь іскри до запаленого вогню пекельного... і горітимуть всі негідники і грішники, і ніхто їх вогню не погасить».  Св. Августин, великий Учитель Церкви, у дуже багатьох місцях творів цього також навчає. Наведу хоча б ті його слова, які читаємо в священних молитвах в у першу неділю посту: «Якщо без виконання заповідей можна би дійти до життя тільки одною вірою, яка без діл мертва, як же тоді буде правдою те, що Господь Ісус промовить до тих, що по лівиці «Ідіть в огонь вічний», яким він зробить закид, на те що не мали віри, але що добрих діл не чинили? Того не можна сказати, що вогонь справді буде вічний, а палення не вічне... бо Господь, передбачаючи це, закінчив так, кажучи: «Що так підуть засуджені на вогонь вічний, як праведні у життя вічне. Отже, буде як палення, так і вогонь вічні». І в іншому місці каже той сам Отець Церкви: «Казати одному і тому самому значенні те, що вічне життя буде без кінця, а кара вічна буде мати кінець, є нерозумно».Подібно висловлюється і багато інших Отців, така є однозгідна наука віри.

     Висловом цієї віри Церкви є ісповідання, або Символ віри св. Атанасія, де читаємо:  «Котрі чинили добро, підуть у життя вічне, а котрі зле – в огонь вічний». Це католицька віра, в котру, якщо б хто і не вірив, не може бути спасенним».

     Ту віру в пекло визнавала св. Церква на багатьох Соборах, між іншим і на 5-му Соборі: «Це загальний закон, установлений Божою справедливістю, що ті, які помирають у тяжкому грісі, будуть підлягати вічним карам». На Латеранськім 1У Соборі: «Всі люди воскреснуть... щоби отримати за своїми вчинками, добрими чи злими; ці матимуть з сатаною вічну кару, а ті – з Христом вічну славу». Така наука безпомилкової св. Церкви.

    А хто би ту науку, Самим Богом об’явлену, і святою Церквою подану нам для вірування, не повірив. той тим самим не був би католиком, хоча б і називав себе ним, бо католиком є тільки той, котрий вірить в усі правди св. віри, подані нам для вірування, тобто приймає за правду і признання, визнає ж без сумніву і вагання.

    Поміркуй добре, любий читачу, чи маєш ти віру і переконання відносно тої науки Господа Ісуса і святої Церкви про пекло.

    Отже, краще вірити Богові і св. Церкві, і свій розум підчиняти об’явленим правдам , тим більше, що Господь Бог часто допускав, щоб погублені з пекла прийшли і дали нам свідчення про пекло.

                                 Чи хто-небудь повернувся з пекла?

   Вряди-годи Господь Бог дозволяв загубленим прийти з пекла на пересторогу для інших і для підтвердження віри в пекло. Розповім про декілька таких прикладів, як найпевніших і вельми вірогідних.

1.      У житті св. Франса Ксаверія читаємо, що він у Японії, у місті Кангоксимі, воскресив дочку одного видатного японця, і вона, воскресша, при батькові і багатьох свідках зізналася: «Ці два (тобто св. Франс і його товариш Йоан Фернандез) вирвали мене з рук гидких катів, котрі мене хотіли вкинути в великий вогонь». Внаслідок цього чуда, і вона, і її батько, і весь дім навернулися до християнської віри.

2.      В житті св. Франса де Пєронімо, єзуїта, читаємо про наступний факт, судово перевірений і підтверджений. У 1709р. той Святий давав місію в Неаполі, на прилюдному майдані, говорив, власне, про кари в пеклі. Під час тої проповіді одна жінка, що вела погане життя, стоячи у вікні, сміялася з того і заважала Святому. Тоді Святий, богом натхненний, звернувся до неї: «Вважай на себе, бо якщо ти будеш опиратися Божій ласці, то протягом восьми днів тебе Господь суворо покарає». Нещасна нічого собі з того не робила і далі заважала Святому. По восьми днях закінчувалась якраз місія, і Святий знову проповідав. Вікна нещасної грішниці, що заважало Йому під час місії, були зачинені. Святий запитав про причину. Йому сказали, що вона перед кількома годинами померла. «Померла?» - сказав Святий з Божого натхнення, «тоді ходім до неї, нехай вона нам скаже, що тепер з нею діється». Зараз зійшов з проповідальні і в товаристві багатьох людей пішов до померлої, там клякнув і гаряче молився, а потім голосно звернувся: «Катерино, встань і скажи нам, де ти є тепер?». На те померла піднесла голову, розплющила очі, які мали дикий погляд, і з виглядом великого відчаю на обличчі викликнула понурим, страшним голосом: «Я в пеклі!» Потім голова відразу впала і померла вернулась до стану, в якому перед тим була. «Я був присутній на тій події, - але я ніколи не потрафлю описати враження, яке вона справила на мене і на всіх присутніх, ані теж не в силі описати те відчуття, яке відчуваю кожного разу, коли ідучи коло того дому, спогляну на вікно, таке пропам’ятне».

         Бо відразу чую слова: «Я в пеклі!».

3.      Читаємо в Житті св. Макарія – пустинника, що він, ідучи одного разу, натрапив на череп трупа. Затримався, і запитав – видно що з Божого натхнення, - чия би то була голова. В тій хвилі отримав відповідь: «Я - череп колишнього жерця ідолів». «Якщо так, то ти голова погубленого». «На жаль це правда, бо моя злоба вкинула мене в безодню страшних мук». «Скажи мені щось про пекло». «Нічого іншого тобі повісти не можу, як тільки одне, що моя душа переносить найжорстокіші катування, але не розуміє що таке пекло».

4.      Подібний приклад маємо в житті священника нашого Чину, Вернарда Кольнаго, про що розповідав він сам. У себе він мав череп, щоб дивитися на нього, пригадуючи собі про смерть. Одного дня спав йому на думку сумнів, чи це часом не голова загубленого. В гарячій молитві осмілився попросити Господа Бога об’явити, щоб той череп, якщо він належить погубленому, затрясся. Ледве закінчив молитву, як череп почав у жахливий спосіб кидатися, даючи виразний знак, що це череп загубленого.

5.      У 1604р. трапився такий випадок із погубленим, який маємо описати в житті блаженного Ришарда, з чину св. Франціска, замученого в Японії за св. віру. Жили в Брюсселі двоє друзів, великі негідники. Однієї ночі, після безбожної гулянки, один з них повернувся  додому і мав уже лягати спати, коли тут пригадав собі, що обіцяв умираючій матері, що ніколи не ляже спати, не відмовивши три рази Богородице Діво. Дуже йому не хотілося це робити, бо був підпитий і сплячий, але переміг себе, клякнув, і, як міг, відмовив три рази Богородице Діво. Ледве скінчив, хоч двері були замкнені, побачив перед собою товариша своєї нічної гулянки, гидкого і цілого в вогні, він до нього так промовив: «Я загублений, моє тіло лежить на вулиці, а душа в пеклі. Подякуй Матері Божій, що ти не в пеклі, так як я». Сказавши це, щез. Тоді той юнак моментально  отверезів, упав на коліна і гаряче подякував Матері Божій за порятунок... По хвилі вибіг на вулицю, знайшов мертвим нещасного приятеля, який йому перед хвилиною показався з пекла. Це ще більше його вразило. Тут він почув дзвінок, що закликав на утреню в церкві синів св. Франціска, пішов туди, розповів про свій випадок, показав мерця, чорного, як вуголь, що лежав на вулиці, і просив прийняти себе до монастиря на покаяння. Той факт перелякав багатьох і був причиною вступу в ченці блаженного Ришарда і багатьох інших. Св. Альфонс Лігуорі каже, що це трапилось із самим блаженним Ришардом і що це було причиною його навернення і вступу в ченці. Подібних прикладів маємо дуже багато в Житіях Святих.

6.      Єпископ Сегюр в своєму творі наводить про пекло декілька випадків із новіших часів. Один трапився в власній родині. Його дід по матері, граф Розтопчин, московський генерал-губернатор, жив у великій дружбі з генералом графом Орловим. Одного дня граф Орлов розмовляв зі своїм другом, генералом В..., таким самим недовірком, і тоді вони почали насміхатися із релігії, особливо ж із пекла Однак, - каже Орлов, - якщо там щось є за заслоною цього життя...». «Отож добре, відповів генерал В., - той із нас, котрий туди піде перший, нехай повернеться, щоб розповісти про це іншому» «Чудова думка! Згода!» І дали собі на те слово. Декілька тижнів згодом (то були часи наполеонських воєн),  коли вранці граф Розтопчин одягався, до нього влетів граф Орлов у піжамі, в тапочках, з розхристаним волоссям, з жахом на лиці і сказав, що ось щойно він бачив генерала В., блідого, який показував правою рукою на поранені груди, і сказав до нього: «Пекло є! І я – в ньому» - і по тих словах щез. Незабаром після цього прийшло повідомлення з поля бою, що власне, того самого дня, в тій самій годині, генерал В., упав неживий на полі бою, пробитий кулею в груди.

7.      У 1873р. одна з повій у Римі померла в шпиталі без поєднання з Богом. В тій самій хвилині вона з’явилася, огорнена пекельним полум’ям, своїй подрузі (яка ще не знала, що та нещасна померла).і так до неї сказала: «Я загублена! І якщо ти не хочеш зазнати моєї долі, то покинь те безчесне місце і звернися до Бога.!» Та заверещала, побудила своїх сонних товаришок, і ніхто не міг її втихомирити. Рано досвіта вона покинула цей соромний дім і цілком навернулася до Господа Бога. Власниця того безсоромного дому захворіла, призвала священника, перепросила всіх за давнє згіршення і померла, поєднана з Господом Богом. Весь Рим хутко про це довідався.